Портал в режимі тестування та наповнення
Меню
Спецпризначенець полку "Сафарі" Віталій Фесюк: "Уночі на Дніпрі було так багато човнів, що коли кацапи це побачили, почали робити фаєр-шоу вздовж усього берега. Це було дуже потужно"
Опубліковано 15 лютого 2023 року о 13:10

Інтерв'ю для Цензор.НЕТ 

До складу нової штурмової бригади "Лють" увійдуть кілька зведених підрозділів Національної поліції, які з початку повномасштабного вторгнення воюють на фронті. Серед них – полк спецпризначення "Сафарі".

Тому з командиром медичного підрозділу цього полку ВІталієм Фесюком, позивний Сєвер, говорили по бойові завдання, які виконує полк, і підготовку тих, хто прийде в нього служити. А також про відданість і доброту, бо на зустрічі разом з ним був його бойовий товариш – стафф на прізвисько Рон.

спецпризначенець полку

"БУВАЮТЬ ТАКІ РОЗТЯЖКИ, ЯКІ СТОЯТЬ НА ТРЬОХ РІВНЯХ"

– Зараз ви формуєте медичний взвод у полку "Сафарі", який увійшов до складу нової штурмової бригади Нацполіції "Лють". Треба обов’язково бути поліцейським, щоб потрапити до цього взводу?

– Ні, не обов’язково. Це мають бути люди, в яких є досвід бойового медика або вони мають медичну освіту, працювали лікарем, фельдшером, ветеринаром. Будь-який медичній досвід вітається. Відділення реанімації чи хірургії, швидка допомога. Наприклад, є люди, які працюють на швидкій допомозі. Вони і так рятують людей. Але можуть рятувати тих, хто рятує людей. По-перше, вони отримають бойовий досвід. По-друге – повне оформлення в Національну поліцію. По-трете – нормальну зарплату. Плюс доплати на бойових.

– Що потрібно зробити, щоб долучитись до лав бригади?

– Людина подає документи, проводиться спецперевірка. І якщо все нормально, наступний крок – ВЛК. Після зарахування – підготовка.

– Без підготовки на передову не відправляєте?

– Звісно, що ні.

– Майже рік минув з тієї страшної ночі, коли ми в Києві прокинулись від вибухів. А з чого для вас почалася ця повномасштабна війна? Готувались?

– Я не вірив, що вона буде, хоч багато хто з людей, які об’єктивно оцінюють ситуацію, переконував, що це можливо.

Так склалося, що я був на фронті в 2014-2015 роках, довелося побувати в Авдіївці, Маріуполі. Та мене це не затягло настільки, щоб стати військовим. Коли повернувся, зайнявся бізнесом. Хоч із друзями всі ці роки тренувались.

спецпризначенець полку

– Тобто поліцейським тоді не були?

– Скажу більше: навіть не думав, що колись ним буду (посміхається, – авт.).

– А доля так несподівано повернула. Як же потрапили в полк "Сафарі"?

– У ніч наступу я був у Києві й прокинувся від того, що дрижать вікна. Почув потужні вибухи. Одразу зрозумів, що це пов’язано з останніми новинами. Почали дзвонити обидва телефони – зараз у мене один, тоді було два: "Все почалося, братан"…

Зібралися з друзями, порадилися, що робимо далі. І спершу відправили сім’ї на захід України, а потім приїхали в Житомир. Хотіли піти в ЗСУ. Та у нас якось не склалося. Тому почали робити щось самостійно. Ходили в ліс, проводили розвідку. З власної ініціативи. Бо хотілося робити щось корисне. А колектив у нас потужний, люди мотивовані захищати країну.

На жаль, не було якоїсь комунікації, зв’язку з іншими групами, які ми також бачили. Просто ходили групи, й було важко зрозуміти, що це за люди. Потім усе це якось набридло.

А Василя Васильовича Віконського, позивний Бетон (командир полку "Сафарі", – авт.) знав ще раніше. Подзвонив йому й кажу, що є колектив, хочемо боронити країну, можемо, вміємо, але щось буксуємо в Житомирі. І він нас забрав у полк. Ми приїхали, коли була "зачистка" Бучі. Загалом у перший місяць повномасштабного вторгнення бійці полку "Сафарі" успішно виконали бойові завдання на Київщині, де взяли безпосередню участь у визволенні Ірпеня і Бучі.

– Ми досить часто говоримо про "зачистки" на визволених територіях, але не всі люди розуміють, що це насправді непросте завдання.

– Завдання групи, яка заходить у бойове розпорядження, – виявлення ворога, зрадників, колаборантів, їхнє знищення або затримання. А також огляд ворожої техніки. Обов’язково на таких завданнях працюють інженери, бо коли росіяни залишають території, вони багато чого мінують. Наприклад, стільці. Винахідливі хлопці, але дуже недалекі.

– Не всі. Є ж і професіонали. Інженери розрізняють, наскільки якісна робота того, хто мінував?

– Так. У нас дуже крутий інженер, він віртуозно працює й швидко це визначає.

Бувають такі розтяжки, які стоять на трьох рівнях. Низ, середина, верх. А буває просто верх чи бік. Є ще направлені. Тобто, ситуації бувають різними. Інженери все це перевіряють.

І після того, як вони перевірили, рухається група, "зачищає". Найчастіше це контактні бої. Виявляють вогневу точку і її штурмують.

спецпризначенець полку

– То ви "зачищали" Бучу, коли приїхали?

– Бучу застали частково, ми більше спостерігали. Дуже рвалися щось робити, але нас не пускав Бетон, бо тоді ще не були повністю оформлені документи. Він дуже відповідальна людина по відношенню до людей. Завжди відповість на всі твої питання, пояснить. І до планування кожної операції підходить ретельно.

Хлопці в полку спрацювались, бойовий дух на висоті. На війні дуже важлива мотивація, у нас вона сильна.

Дуже мало хлопців, й вони швидко відсіюються, які приходять заради зарплати. Ну, ті, які думають: "Нічого собі, 50 тисяч зарплати, можна і попрацювати". Перший бойовий вихід – і вони розуміють, що це не питання грошей, а питання життя. А от всі ідейні – це круті пацани. Вони як вікінги.

– Красивий образ.

– Це не образ. Це люди, які воюють заради ідеї. Вони не кричатимуть, як деякі, "триста-триста", коли отримають поранення. Замотали ногу – і вперед. Їх змушують повертатися на базу, а вони хочуть далі воювати. Ось такі хлопці.

Знаєте, що таке прямий бій з ворогом? Це не така часта штука, щоб ви розуміли. Перед тим, як побачити ворога, треба пройти бехи, танки, артилерію, міномети.

Але з кожним боєм, який додає досвіду, тобі легше стає воювати і комфортніше. Десь прибираєш якісь речі, десь щось ще одягаєш. Ти розумієш, що тобі треба для того, щоб комфортно воювати. Потім це вже входить у такий прикольний двіж. І цей прикольний двіж з’являється тільки тоді, коли є ідея.

спецпризначенець полку

– Що це за ідея?

– Визволення нашої землі. В Україні "важкі" люди. Я був колись у росії, в Європі. Скажу вам, що деякі спірні моменти в росії чи Європі вирішувати набагато легше, ніж в Україні. Бо тут за своє стоятимуть, як кажуть, до останнього. В хорошому сенсі цього слова.

Справжні ідейні люди – не живодери. Вони не вбивають людину, якщо та без зброї. І наші, й військові. Не раз це бачив. Якщо поранений – надали першу допомогу, напоїли водою. Тобто, нормальна поведінка нормальних людей.

– З одного боку, люті, бо стоять за своє і своїх, з іншого – людяні.

– Саме так. Люті, людяні й безстрашні. Коли ви розумієте, що перебуваєте на позиції, де вас намагаються оточити, я не знаю, як інші чинять, а в наших такий підхід: "все, ми оточені, значить, їм нікуди не дітися". Тобто росіянам. Й вони стоятимуть до останнього. Бо такий український народ.

– Ми просто не даємо себе загнати в глухий кут.

– Ніяк. А жінки у нас – це взагалі щось неймовірне. У 70% випадків хлопці, як-то кажуть, "відпочивають". Я бачив, як маленька дівчина вагою 50 кілограмів тягнула хлопця вдвічі більшого за себе. І вона його витягнула, врятувавши життя.

Бувало таке, що дівчата не лише надавали нам інформацію про дислокацію сил противника, але й просили якісь певні засоби, щоб влаштувати окупантам такий собі "феєрверк". Вони були дуже рішуче налаштовані боротися з окупантами, але ми відмовлялися, бо не можемо задіяти цивільне населення.

– Один із військових, який був до війни бізнесменом, а тепер піхотинець, сказав мені в інтерв’ю, що в першому бою він найбільше запам’ятав звук ворожого танка, і побажав мені його ніколи не почути. Що вас  найбільше вразило у цій війні?

– Мене здивувало дві речі, якщо казати про особисте. Перше – це як стріляє зенітна установка. Я був шокованим тим, наскільки потужно і голосно вона стріляє. І друге – це HIMARS. Це техніка, яка робить такий вітер… Коли таке бачиш, розумієш, що технології на війні чимало вирішують.

– Куди поїхали після Бучі? Де воювали?

– Після звільнення Київщини спільно зі зведеним загоном розвідки 5-го прикордонного загону успішно здійснювали оперативно-пошукову та диверсійно-розвідувальну роботу в прикордонній зоні Сумщини. Восени брали участь у звільненні Харківської та частини Донецької області від русні, безпосередньо проводячи штурмові військові дії. Захищали також Бахмут. Одна з найбільш значущих операцій – це штурм міста Ямпіль Донецької області. У деокупації цього населеного пункту роль "Сафарі" була вирішальною.

МИ ЗАХОДИЛИ НА ЕНЕРГОДАР З ВОДИ. Я ТАКЕ БАЧИВ ТІЛЬКИ У ФІЛЬМІ "ТРОЯ"

– Наскільки я знаю, полк був на Харківщині ще навесні, коли там точилися важкі бої, і найгарячішим був ізюмський напрямок.

– А через Харків у бік Дергачів це все спускалося вниз, і нам треба було відтиснути ворога назад. Було важко. Був, по-перше, здивований тим, що у них дуже потужна артилерія. На наші два постріли у відповідь прилітало двадцять. Якщо в 2015-2016 роках в АТО, коли падали 150-ки, всі розказували про це, як про щось нерядове, бо не було так часто, то тут 150-ки були лише для розігріву. А "Піон-203" – це взагалі неймовірна штука. Ти лежиш, а в радіусі 100-200 метрів снаряд падає, й земля піднімається. Та до всього цього звикаєш.

Було важко звідти виходити. Були контактні бої, стріляли…

Відпрацювали Харків, знялися і наступною була Запорізька область Це дуже "веселий" напрямок. Це Щербаки, Малі Щербаки.

– Тобто це не так і далеко від окупованого Мелітополя?

– Так. Там було чимало сил ворога, і вони не жаліли снарядів. Нас обстрілювали, бо вони були нагорі, а ми – внизу. І нам треба було штурмувати. І ми пробували кілька разів – нічого не виходило. І коли заступник командира, позивний "Француз", зі своїм методичним підходом зайнявся конкретно Щербаками, наша група – розвідники з саперами – зайшли вище від селища. І закріпилися прямо у росіян під носом. Але так сталося, що зачепили розтяжку. Я того дня приїхав на спостережний пункт, заступив на чергування. Знав, що вони там, ми мали їх міняти. І тут чую по рації, що є трьохсоті. Миттєво відправили групу за ними і додатково ще один евакуаційний "Пікап" і дві швидкі.

– Усіх витягнули, ніхто не загинув?

– Були важкі поранення, але всі, на щастя, живі.

– Що було далі?

– У Щербаках ми зайняли позиції, й частина бійців їх тримали, а інша частина брала Енергодар. Ми заходили на Енергодар з води.

– Ого! 

– Я таке бачив тільки у фільмі "Троя". Уночі на Дніпрі було так багато човнів, що коли кацапи це побачили, почали робити фаєр-шоу вздовж усього берега. Це було дуже потужно.

– Там були й військові?

– Там були різні підрозділи.

– Усі вміли плавати?

– Ми проходили підготовку, по півтори години плавали. На вулиці десь -5 тоді було.

Ми тоді, на жаль, не взяли Енергодар. Росіяни почали обстрілювати всі човни. Але тоді нас дуже сильно прикривали "Хаймерси", тож ми майже всі вийшли звідти. Там був тільки один двохсотий.

Це був неймовірний досвід.

А після Запоріжжя частина наших хлопців поїхала звільняти Лиман, а потім уже був Бахмут.

– Коли ви прийшли у полк "Сафарі", чого довелося вчитися? Розумію, що у вас є певний бойовий досвід, але нові ж навички освоювати довелося.

– Ми з друзями виїжджали на полігони, відпрацьовували тактику, тому окрім попереднього бойового досвіду, були і системні тренування зі зброєю. Але скажу, що я зрозумів і дуже оцінив, коли прийшов у "Сафарі".

У нас щодня 1,5 години фізпідготовки, тактичні відпрацювання, навчання з різних дисциплін. Наприклад, раз на тиждень – медицина. От я, скажімо, пояснюю хлопцям, чому не варто колоти налбуфін при пораненнях. Основний його мінус у тому, що коли людина приїжджає в реанімацію, її дуже важко ввести в наркоз. Бо її не бере нічого. Це саме налбуфін так працює. А анестезіолог теж несе відповідальність за пацієнта, і він не може ввести в ваш організм зайвого. Бо є мінімальна летальна доза. І пацани страждають, бо відчувають деякі речі.

Є інші хороші препарати, які обезболюють, про них теж говоримо. Хоч насправді обезболювати нічого не треба, треба просто закрити критичну кровотечу, вколовши внутрішньовенно гемостатичний препарат. Цього досить, щоб евакуювати бійця. Що люди натомість роблять? Людина лежить, їй колють укол, і думають, що пораненого через 15 хвилин попустить. Але ж коли велика крововтрата, тіло охолоджується, падає тиск. Людині колють налбуфін і думають, що він спрацює швидко. А препарат взагалі не працює. Бо капіляри на холоді ховаються, і кров іде в основні артерії.

Звісно, поранена людина каже, що її препарат не бере, і їй колють ще один чи два рази. Коли ж привозять у лікарню, можуть і не сказати, скільки таких уколів зробили.

А коли пораненому стає тепленько, препарат починає працювати. В чому мінус налбуфіна? Він пригнічує дихальний центр.

– І що відбувається, якщо багато наколоти?

– Ви лежите і розумієте, що не хочете дихати. А якщо людина спить або перебуває у такому собі коматозному стані, що вона не буде себе примушувати дихати, а поруч нікого немає, щоб побачити, що поранений просто перестав дихати, людина помирає. Тому такі речі дуже важливо знати.

Я сім років учився на фармацевта, вивчав фармакокінетику, фармакодинаміку і т.ін.. Тому я взагалі противник наркотичних препаратів.

Але питання не лише в них. Потрібно враховувати безліч нюансів. Дехто, наприклад, при евакуації застосовує кетанов. Так, він знеболює, але розріджує кров. І якщо у вас критична кровотеча, то зупинити її буде важко.

Тому треба враховувати, що є групи стабілізаторів – це ті люди, які перебувають у каретах "швидких" на відтяжці, а є евакуаційні групи – це ті, хто безпосередньо з "червоної" чи "жовтої" зони вивозить поранених. Задача останніх – довезти пораненого до стабілізаторів, які вже самі приймають рішення, що саме треба робити в конкретній ситуації. А щоб довезти, треба розуміти, що і як правильно робити. Цього всього ми й вчимо.

"ВІД "МИЛЕНЬКИЙ, ВРЯТУЙ" ДО ВІДБІРНОЇ ЛАЙКИ – ВСЕ БУВАЄ"

– Крім медицини ще є якісь заняття?

– Є різні. Наприклад, один день медицина, наступного дня інженери-вибухотехніки проводять заняття. І йдеться не про загальновідомі речі, а про такі тонкощі, які знають лише фахівці.

– І це ті речі, які непогано було знати кожному бійцю, правильно я зрозуміла?

– Саме так. Усі ці постійні відпрацювання підвищують професійність.

– Ці відпрацювання є й коли ви на фронті?

– Якщо є вільний час. Наприклад, командир роти бачить, що його групи позаступали, його міняють, і є 4-5 вільних днів. День-два відпочивають, на третій – тренуються, ще один день – відпочинок.

Я спочатку був командиром першого взводу четвертої роти. Мені інженер пояснював, як розставляються розтяжки, і ми вчили хлопців, ходити, щоб їх не чіпляти. Зачепив – отримав. Знаєте, є такі страйкбольні? Вони з горохом. Ох, воно лупить… Раз таке зачепили, потім уже крадуться, як лиси.

Дехто відпрацьовує з машинами. Хтось копає окопи, бо тут техніка теж важлива. Треба вміти так копати, що економити сили. Це як по снігу йти. Ти можеш по глибокому снігу пройти різко 100 метрів і впасти або потихесеньку повзти і за десять годин подолаєш 2-3 кілометри.

– Прокурор Максим Грищук, який із перших днів теж воює, пояснював мені в інтерв’ю, що правильно викопаний окоп рятує життя.

– Завжди є шанс, що "прилетить" прямо до тебе в гості (посміхається, – авт.). Але це треба бути таким уже зовсім нефартовим… Якщо прилетить, то це вже доля.

Важко, бо є ворожі дрони. Їх у них багато. Вони летять з вогами, гранатами.

– Під фосфорним бомбардуванням не доводилось бути?

– Я не потрапляв, а знайомі бійці казали, що це треш.

– Мені розповідали, що коли була така ситуація і вони не розуміли, чим вона може скінчитися, то жартували, що все одно виживуть, бо ще не встигли побачити китів. Тому після перемоги обов’язково мають поїхати до океану і побачити китів. А ви в схожих ситуаціях про що думаєте?

– Я вам чесно скажу: ніколи нічого такого не думав. Щоразу під час обстрілу лежу і думаю: щоб тільки не прилетіло (посміхається – авт.). І за пацанів переживаєш дуже. Бо хто хоч раз зіштовхнувся з евакуацією, переживає не за себе, а за пацанів. Коли пацан трьохсотий, ви не уявляєте, чого вартує його евакуювати. Зараз я прийняв рішення, що у кожного бійця із собою мають бути мобільні ноші. Вони як сітка розкладаються. Бо коли виносять за руки, за ноги – це дуже важко. Сто метрів пройшов і блюєш. А стояти там ніколи, треба бігти під обстрілами…

– Спочатку ви командували підрозділом, який виконував штурмові дії. А чому тепер командуєте медичним взводом?

– Коли від нас пішов парамедик, командир прийняв рішення, що ми формуємо медичний взвод, у якому будуть парамедики і стабілізатори, а оскільки в мене медична освіта, то мене й призначили цим займатись.

спецпризначенець полку

– Де важче?

– Штурмовиком бути важко. Але коли ти когось евакуйовуєш, то, по-перше, треба мати стабільну психіку. Я людина емоційна, мені досить важко. Але я запрограмував себе на такий рівень, що маю робити свою роботу, хай там що, як би поранені не поводилися, і це дуже допомагає. Бо від "миленький, врятуй" до відбірної лайки – все буває. Але ти все одно весь час в напрузі.

Є, правда, такі круті чуваки, які взагалі виключаються. Я зустрічав таких.

– Що ви маєте на увазі під "виключаються"?

– Їм пофіг. Це люди, які пропрацювали в реанімації 10-20 років. Але в таких людей є й мінуси. Колись ми з такими двома везли хлопця в Дніпро з Маріуполя. І от що вони йому робили? Ми йому вже пережали ногу. Йому треба було зробити тампонаду, багато, бо там велика рана була. І я б йому в сідальний нерв уколов лідокаїн чи новокаїн, обезболив йому ногу, обколовши її, а потім би вже робив тампонаду. Чуваки роблять без усього цього. Хлопець кричить, а їм пофіг.

Був ще один хірург. Класний, але саме з таких. Привезли йому пораненого. Питає: "Живий?". Кажемо, що так. Він нам, мовляв. Покурю і підемо. Хоч хлопцем треба було невідкладно займатись.

– Це коли є досвід, але немає емпатії. З іншого боку, якщо переживати за кожного, то внутрішнього ресурсу не вистачить. Записувала інтерв’ю з одним прикордонником, який закінчив медичний коледж, мріяв після служби в армії бути хірургом і працювати в реанімації. А тут війна і він тепер рятує людей, переживаючи за кожного.

– Такому внутрішнього ресурсу вистачить, повірте. Бо таким допомагає Всесвіт. Він же хоче дарувати людям життя.

От у мене, наприклад, було вже дві вищі освіти – економічна, юридична, а я несподівано пішов ще в медичний вуз. Тепер три (посміхається, - авт).

– А чому ви взагалі вирішили вчитися в медичному виші?

– Іду по Одесі – бачу, проходить набір. Подав документи.

– У вас дуже класний пес. Ви завели собаку вже під час війни?

– Так, я дуже хотів собаку саме цієї породи.

спецпризначенець полку

– Ви ж розумієте, що тепер маєте берегти себе в рази більше, бо собака – це відповідальність?

– Я люблю собак і ставлюся відповідально. У мене був пес, який, на жаль, загинув 2015 року, коли ми були на сході. Теж стафф, але злий. Цього виховую так, щоб він був добрим.


Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"

Фото: Катерина Лащикова і з архіву Віталія Фесюка 


Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux