Від футбольного поля до штурмової бригади Нацполіції «Лють»: історія полтавського поліцейського Олександра Рудика, який загинув за Україну
Він міг годинами говорити про футбол, був відмінником у навчанні, мріяв про майбутнє доньки й завжди залишався душею компанії. А коли країна потребувала захисту, змінив звичне життя на службу в Об’єднаній штурмовій бригаді Національної поліції «Лють». Старший лейтенант поліції Олександр Рудик із позивним Кіпіш загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання. Його історія – про любов до життя, відданість родині, мужність і справжнє побратимство.
Олександр Рудик народився 13 січня 1995 року в Полтаві. Змалечку був надзвичайно допитливим, енергійним і товариським. За словами матері Вікторії Миколаївни, Саша швидко навчився ходити й говорити, постійно засипав дорослих запитаннями та легко знаходив спільну мову з людьми. Де б не з'являвся, швидко ставав своїм.

Позивний Кіпіш з'явився вже під час служби. Побратим Микола Калантиря так охарактеризував його невгамовну вдачу, енергійність і постійну готовність діяти. Коли мама жартома зауважувала, що таке псевдо не зовсім пасує дорослому офіцеру поліції, Олександр лише усміхнувся: «А мені нормально!».
Футбол був невіддільною частиною його життя. До цього захоплення Сашу заохочував батько Олександр Вікторович, який і сам із юності грав у футбол. Спортивні тренування хлопець розпочав у шестирічному віці. Навчався у школі № 15, а з п'ятого класу продовжив освіту в спеціалізованому спортивному класі ліцею № 14.
Олександр успішно поєднував навчання і спорт: був відмінником та водночас лідером на футбольному полі. За спогадами його першого тренера Андрія Марченка з Полтавської дитячо-юнацької спортивної школи «Ворскла» імені І. І. Горпинка, Саша грав на відповідальній позиції центрального півзахисника та мав авторитет серед однолітків.

Завдяки наполегливості Рудик став єдиним гравцем своєї вікової категорії, якого запросили до дублюючого складу професійного клубу «Ворскла» (U-19). Згодом здобув вищу освіту в Національному університеті «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» за спеціальністю, пов'язаною з реабілітацією. До повномасштабного вторгнення продовжував грати за аматорські команди, а у 2020 році став найкращим бомбардиром Полтавської області.
Та найбільшою цінністю в його житті була родина, передусім – донечка, яка народилася, коли Олександрові було 19 років. Вона стала його найбільшою любов'ю та сенсом життя. Батьки згадують, що син робив усе можливе заради добробуту своєї родини й майбутнього дитини.

До повномасштабного вторгнення Олександр працював експедитором, часто їздив у відрядження на Донеччину – до Маріуполя, Часового Яру, Покровська. Згодом разом із братом працював у Польщі. Проте залишатися осторонь долі своєї країни не зміг. 19 лютого 2022 року повернувся додому.

У 2023 році Олександр вступив до лав Національної поліції України та приєднався до полку «Луганськ» Об'єднаної штурмової бригади «Лють». Батькам про справжню небезпеку своїх завдань не розповідав, заспокоював, що нібито просто охороняє техніку. Насправді ж виконував бойові завдання на найскладніших ділянках фронту.

10 червня 2025 року життя Олександра обірвалося під час виконання бойового завдання на напрямку між Торецьком та Неліпівкою Краматорського району. Група штурмовиків полку «Луганськ» потрапила під масований ворожий обстріл. Разом із трьома побратимами Олександр укрився у бліндажі підрозділу Збройних Сил України, намагаючись перечекати артилерійські удари та атаки FPV-дронів. Однак важкий ворожий боєприпас влучив безпосередньо в укриття та пробив його перекриття. Унаслідок удару загинули шестеро військовослужбовців, серед яких – двоє поліцейських.
Після трагедії найближчий друг і побратим Олександра Микола Калантиря (на даний час – старший інструктор Тренінгового центру поліції Полтавської області) виконав обіцянку, яку дав йому перед відрядженням на Донеччину: ніколи не залишати свого на полі бою.

У складі групи з шести бійців «Люті» Микола долучився до надзвичайно небезпечної евакуації загиблих. Під безперервним ворожим вогнем, долаючи виснаження та понад 10 кілометрів шляху, поліцейські на руках винесли за лінію Іванопілля тіла полеглих побратимів – Олександра та Максима. Вони зробили все, щоб повернути загиблих додому та дати їхнім рідним можливість гідно попрощатися із захисниками.
10 липня 2025 року Олександра Рудика з військовими почестями поховали на Алеї Героїв у Затуриному під Полтавою. На його честь відкрили дві меморіальні дошки: на фасадах Полтавського ліцею № 14 «Здоров'я» та ДЮСШ «Ворскла» імені І. І. Горпинка, де він навчався та робив перші кроки у футболі.

Під час пам'ятного заходу в ліцеї мати Героя Вікторія Миколаївна сказала:
«Я щиро вірю в те, що ім'я Олександра – як і тисячі імен наших захисників – стане частиною нашої душі, нашої пам'яті. Хочу, щоб кожен, хто знав Олександра, пам'ятав його і міг подумки подякувати за можливість жити».
Пам'ять про Олександра живе не лише у спогадах рідних, друзів і побратимів. У Полтаві започаткували щорічний футбольний турнір на честь Героя. Символічно, що переможцем першого змагання стала саме аматорська команда, за яку Олександр грав за життя. Так футбол, якому він присвятив стільки років, став ще одним способом зберегти пам'ять про нього.


Старший лейтенант поліції Олександр Рудик був талановитим спортсменом, люблячим батьком, вірним другом і мужнім захисником України. Його життя обірвалося на війні, але пам'ять про нього продовжує жити в людських серцях.

Вічна пам'ять і слава Герою!
Відділ комунікації поліції Полтавщини