Командир полтавського спецпідрозділу поліції КОРД уже понад 9 років боронить Батьківщину. Він разом із колегами нищив колони техніки «асвабадітєлєй», які рухалися в бік столиці, збивав дрони та затримував ворожих корегувальників на Миколаївщині. Наразі він несе службу на Херсонщині. 

Боєць КОРДу Андрій Наливайко перше «бойове хрещення» отримав у 2014 році. Правоохоронці пліч-о-пліч зі штурмовою бригадою десантників «відбивали» село Червоний Лиман на Донеччині.

Вночі їхня колона потрапила в засідку. Оборонців, позбавлених можливості на вузькій дорозі змінити напрямок руху, обстрілювали з усіх можливих видів зброї. Правоохоронці спільно з військовими 79-ї бригади не лише під щільним вогнем йшли вперед, а й вибили росіян з їхніх позицій.

«Саме в цьому бою я багато чого навчився у військових, а ще мене вразив їхній незламний дух, те, як вони з козацьким драйвом «насипали» ворогам. Це мотивує. Ти стаєш впевненішим в собі, емоційно менш вразливим, та внутрішньо готовим битися і йти далі».

Отриманий бойовий досвід став в нагоді Андрію в лютому 2022 року, коли він з колегами нищив російські колони техніки, які намагалися прорватися до столиці через дороги Полтавщини.

«Згодом нас перекинули до Миколаївщини. У складі зведеного загону Нацполіції ми протидіяли роботі диверсійно-розвідувальних груп, а також виявляли ворожих коригувальників».

Зараз поліцейський проходить службу на Херсонщині. У складі мобільних груп спецпризначенці нищать ворожі дрони, виявляють пособників, які допомагають окупантам.

Полковник поліції стверджує, що сили та завзяття у боротьбі з окупантом надає його донечка. Ще у 2014 році, коли дівчинці було лише 4 рочки, він завжди відчував у своїй руці тепло її долоньки.

«Коли потрапляли в засідки, доводилося багато відстрілюватися. Мені допомагало постійне відчуття у руці дитячої долоньки. І хоча донечці зараз 14, відчуття її долоні й донині дає мені сили та завзяття для боротьби та відсічі ворога».

Є в Андрія Наливайка й потужне місце родинної сили. Від прадіда в Полтавській області залишився старенький будиночок із ділянкою землі, де мешкало не одне покоління його пращурів.

«Ми не забуваємо про своє «коріння», а ще пам’ятаємо про трагічні події минулого. У саду – могили діточок (по материнській лінії), які померли від голоду у 1932-1933 роках. А рідних по батьковій гілці вислали в той час до Архангельської області рф. Їм вдалося вижити та з часом повернутися на Батьківщину. У нас на генетичному рівні закладено захищати свою державу, дім та родину. За Батьківщину ми будемо битися, допоки не виб’ємо останнього окупанта з України. Нам лише потрібно якомога більше набоїв – і Перемога буде за нами».